Анотацiя

Об'єктом пропонованого дослідження є титульний напис друкованого плану Москви, який був вигравіюваний в 1613 році в Амстердамі Гесселем Геррітцем у парі з більш детальним планом Кремля. Обидва плани добре відомі: їх численні відтворення знаходимо як в працях професійних істориків, так і в популярних публікаціях і блогах. В російських виданнях описи та згадки про плани Геррітца здебільшого дотримуються постулату про «російські оригінали», тобто рукописні плани, які були виготовлені в Москві за розпорядженням Бориса Годунова і в даний час втрачені. Цей постулат ніби випливає з самоочевидністю з того факту, що на планах є написи, в тому числі титульні строки, виконані кириличною в'язью і скорописом. Найбільш захопленим ентузіастам цей постулат дає підстави включити два нідерландські картографіїчні шедеври до активу московських майстрів і проголосити їх гордістю російської картографії.

Піддаючи титульний напис плану Москви ретельному аналізу, ми виділяємо дві його цілком наочні ознаки, які досі були обійдені дослідницькою увагою і які незалежно одна від одної повністю виключають можливість, що рукописний ескіз цього напису було виконано московським майстром чи людиною, пов'язаною з урядом Московської держави. Прагнучи порівняти важливість міркувань, що наводять до двох протилежних висновків, ми виявляємо джерело постулату про «російські оригінали» в «Бібліографії друкованих планів Москви», виданої 1956 року С.А. Клепиковим під редакцією та «керівництвом» академіка М.М. Тихомирова. Розглядаючи аргументи, висунуті М.М. Тихомировим в обґрунтування московського походження титульного напису, ми незаперечно переконуємось у їх повній неспроможності та, більш того, у кожном з них знаходимо пряме чи опосередковане свідчення помилковості цього постулату. Водночас професійна компетенція М.М. Тихомирова як відомішого палеографа країни не підлягає сумніву, а запідозрити його у свідомій та цілеспрямованій фальсифікації не дозволяє відомий методологічний принцип, який свого часу сформулював польський письменник і афорист Станіслав Єжи Лец.

Повідомлення про контекст

15 квітня 2022 року автор мав честь прийняти віддалену участь у Міжнародній науковій конференції на честь 100-річчя від дня народження Сігурда Оттовича Шмідта, що проходила на базі РДГУ у Москві, виступивши з доповіддю «Титульний напис плану Москви Гесселя Геррітца у світлі суперечки С.О. Шмідта та А.Л. Хорошкевич про назву Російської держави». Тези виступу були подані ще у січні, до початку російської агресії в Україні, а про включення його до програми стало відомо лише на початку квітня. В результаті автор опинився перед непростим моральним вибором, проте, взявши до уваги зміст роботи, вирішив від участі у конференції не відмовлятися.

Справа в тому, що в російській історичній картографії амстердамські плани Москви та Кремля, які були вигравіювані в 1613 році Гесселем Геррітцем¹ і набули широкого поширення у 1662–1672 роках у складі Великого атласу Йоана Блау², займають особливе місце. Ще з часів кампанії «боротьби з низькопоклонством перед Заходом» у російській науці перемогло переконання, що рукописні оригінали цих планів були виконані наприкінці 16 століття в Москві майстрами-картографами Бориса Годунова за його царським розпорядженням, а потім невідомими шляхами потрапили до Амстердаму, де і були покладені на мідь без будь-яких змін. Практично єдиною раціональною опорою цьому переконанню з'явилися численні написи на обох планах, у тому числі титульні рядки, назви річок, міських воріт і сторін горизонту, виконані російською кириличною в'яззю та скорописом. Це свідчення було пораховано цілком достатнім і абсолютно незаперечним, оскільки провідні національні фахівці у галузі палеографії визнали характер кириличних написів «чисто московським» «Російські оригінали» планів Геррітца лягли наріжним каменем у фундамент російської історії картографії, а самі амстердамські плани Москви та Кремля стали предметом гордості за «європейський рівень» російської картографії кінця 16 століття. Аргументи виглядали настільки переконливо, що уявлення про російські оригінали було засвоєно як певна річ і серед західноєвропейських дослідників, які у питаннях російської палеографії повністю покладалися на авторитет російських експертів. Залишався один незручний факт — так звані годунiвьскi картографи жодними відомими досягненнями себе не виявили та не залишили після себе в російських архівах жодних свідчень: ні картографічних (чернетки, описи методів та результатів вимірювань), ні письмових (розпорядження про виготовлення карт та планів, відомості про видачу аркушів паперу або платні за картографічні роботи). Проте за взаємним консенсусом було визнано, що цей факт другорядний і уваги не заслуговує.

У доповіді, представленій на ювілейній Шмідтовській конференції, було детально проаналізовано лише один із доказів немосковського походження титульного напису: вираз «московские государства» у формі множини, що зустрічається в ній, був характерною ознакою польсько-литовської політичної фразеології, але був категорично неприйнятним для московської політичної мови. Розглянутий доказ мав пряме відношення до теми наукової дискусії, що розгорнулася на межі 20-го та 21-го століть між С.О. Шмідтом та А.Л. Хорошкевич, двома видатними істориками-медієвістами і при цьому учнями академіка М.М. Тихомирова. Учасники тієї дискусії зосередилися на терміні «московское государство» як такому, але оминули ознаку граматичного числа. Хоча інші аспекти дослідження про план Москви були згадані в доповіді лише побіжно, а ретельний аналіз написів на плані Кремля було залишено поза розглядом, доповідь стала, ймовірно, першим публічним повідомленням, у якому була показана неспроможність ключового аргументу на користь існування російського оригіналу плану Москви і цим поставлена під сумнів будь-яка роль «годунівських майстрів», а разом із нею — і переконаність у тому, що досягнення нідерландських картографів можуть бути предметом національної гордості великоросів.

Захоплено занурюючись у картографію 17-го століття та готуючись до запланованого на 15 квітня виступу, автор не міг припустити, що тема «знищення Москви» як предмета гордості і символу величі Росії виявиться цей день зненацька злободенною.

¹Гессель Геррітц (нід. Hessel Gerritsz., або Hessel Gerritszoon, тобто Хессель син Герріта; 1581-1632) - нідерландський картограф, гравер, книговидавець, автор дослідницьких праць про північні землі, написані нідерландською та французькою мовами; почав свою кар'єру як гравер у Вільема Блау, потім відкрив свій власний картографічний заклад "Sub signo Tabulae Nauticae", співпрацював з нідерландською Об'єднаною Ост-Індською компанією, а в 1617 році офіційно став її головним картографом, обійшовши у цій ролі свого колишнього наставника.

²Йоан Блау (нід. Joan Willemsz. Blaeu; 1596–1673) — нідерландський картограф, син Віллема Блау (нід. Willem Jansz. Blaeu; 1571–1638) та його наступник на чолі сімейного видавничого підприємства, спеціалізацією якого був випуск атласів, а найвищим досягненням — дванадцятитомний Великий Атлас (лат. Atlas Maior, нід. Grooten Atlas), що видавався в Амстердамі в 1662-1672 роках п'ятьма мовами і включав до 3000 сторінок тексту та близько 600 гравірованих на міді карт формату фоліо. У російській літературі прізвище видавців нерідко спотворюють як Блеу (ймовірно, прочитавши оригінальне написання як Bleau) або Блавіан (прийнявши фр. присвійне прикметник Blavianne за власне ім'я).

Предмет дослідження

Відповідно до класичного визначення, в'язь — це особливий каліграфічний стиль, прагне зв'язати слово або рядок у безперервний орнамент. Цієї мети в'язь досягає використанням прикрас та скорочень. До основних скорочень належать підпорядкування та співпідпорядкування (зменшення розмірів букв та розташування їх одна над іншою), лігатури (об'єднання двох і більше букв в один графічний символ через збіг елементів сусідніх букв), пропускання букв та винос букв над рядком.³ Для позначення скорочень з виносом та пропусканнями букв використовується надрядковий знак, який називається титлом, а самі такі скорочення називаються підтитловими скороченнями. Пропускання букв (контракції) позначаються простим титлом, що має вигляд ламаної лінії. Буква, винесена над рядком, покривається буквеним титлом у вигляді хвилястої риси.

³Щепкинъ В.Н. Вязь. // Древности. Труды Императорскаго Московскаго археологическаго общества. Т. 20. — М., 1904. C.57, 60.

Титульний напис плану Москви, виконаний кириличною в'яззю, має такий вигляд.

Ми починаємо нашу роботу з розгляду двох наочних обставин, на які дослідники досі не звертали уваги, та які свідчать про те, що ескіз титульного напису плану Москви був виконаний майстром, не пов'язаним ні з Москвою, ні із Московським урядом. Кожне з двох свідчень — фразеологічне та каліграфічне — досить саме по собі, щоб служити логічним доказом цього факту. Математикам добре відомий принцип Бахрушіна–Колмогорова⁴, за яким для історичної науки одного доказу може виявитися замало. Дотримуючись цього принципу, ми не тільки докладно розбираємо обидва докази, але й йдемо далі шляхом надмірності, а саме: аналізуємо відомі доводи, які були висунуті свого часу в обґрунтування типово московського характеру в'язі, роз'яснюємо їхню повну наукову неспроможність і показуємо, що будучи додуманими до кінця, ці аргументи звертаються на свою протилежність, тобто служать прямими чи опосередкованими свідченнями немосковського походження титульного напису.

⁴Сергій Володимирович Бахрушін (1882-1950) — історик Московської Русі та Сибіру, ​​професор Московського університету.
Андрій Миколайович Колмогоров (1903-1987) — творець аксіоматичної теорії ймовірностей, один з найбільших математиків 20-го століття.

Фразеологічне свідчення

Чинником, що ставить московське походження титульного напису під рішучий сумнів, є вживання виразу «Московські господарства»⁵ у множині. Приводом для дослідження цього свідчення послужила наукова полеміка про правильне найменування Московської держави, яка розгорілася наприкінці 20-го століття між двома видатними російськими істориками-медієвістами: Анною Леонідівною Хорошкевич та Сігурдом Оттовичем Шмідтом. У центрі полеміки виявився термін «Московское государство». Хорошкевич вважала його виявом польсько-литовського впливу, а Шмідт – природним елементом російської традиції, відомої також за кордоном. Полеміка тривала багато років і досягла публічного апогею на сторінках журналу «Родина» (Батьківщина) у 2004–2005 роках⁶. Сама можливість такої полеміки свідчить про нестійкість політичної термінології 16-17 століть та відсутність строгих норм у найменуванні держави в цілому, що давало письменникам тих років волю для риторичних вправ.

Розглядаючи аргументи сторін, автор виявив, що опонентами були залишені поза увагою семантичні відмінності у вживанні терміна «Московское государство» в однині та множині. Аналіз джерел дозволив зробити спостереження, що якщо форма однини була властива як польсько-литовському, так і московському слововживанню, то форма множини використовувалася виключно в джерелах польсько-литовського походження.

⁵Московські господарства, тобто Московські держави. У сучасній російській мові замість слова «господарство» вимовляється «государство». Як показав у своїх працях угорський славіст Андраш Золтан, у розглянутий історичний період це слово дійсно вимовлялося як «господарство», однак на листі воно з'являлося виключно в підтитлових скороченнях, які допускали обидва прочитання. У титульному написі, як ми побачимо, недвозначно написано «господарства». Для цілей цієї статті це розрізнення не відіграє принципової ролі. Детальніше про теорію А. Золтана та важливість підтитлових скорочень буде розказано нижче.

⁶Шмидт С.О. «В некотором царстве, в некотором государстве…» Родина №12, 2004. Хорошкевич А.Л. Россия или Московия? Родина № 11, 2005.

Найбільш відомий приклад у цьому відношенні — цидула царевича Дмитрія,, першого самозванця, яку він склав 25 травня 1604 року і адресував своєму майбутньому тестеві воєводі Юрію Мнішку. У цій цидулі Дмитро величає себе: «царевич всієї Русії, і всіх господарств московських господар і отчич», вживаючи у польському оригіналі цидулі вираз wszistkich państw Moskiewskich pan y dziedzic у множині.

Можна навести ряд прикладів, де у польській повсякденній промові вся московська держава названа терміном państwа Moskiewskiе (листи Марини Мнішек, спогади Станіслава Жолкевського), тоді як у перекладах російською мовою, виконаних у контемпоральну або близьку до неї епоху, застосовується еквівалент в однині: «московское государство».

Показовим прикладом може бути листування між московськими боярами і польським королем Сигізмундом III восени 1610 року, у якій обговорюється покликання на царство королевича Владислава. Починаючи діалог, бояри використовують розлогу формулу: «на Володимирське і Московське і всі великі і преславні господарства Російського царства». Король спочатку її ігнорує, замінюючи звичним виразом «на всі московські господарства». Проте бояри наполягають і навіть, повторюючи відповідно з дипломатичним етикетом слова короля, виправляють його формулювання на своє власне. І врешті-решт король поступається і погоджується на компроміс: «на Володимирське та Московське господарство».

Очевидно, як екзонім, прийнятий політичною мовою московських сусідів, форма множини: państwa moskiewskie, hospodarstwa moskiewskie, господарства московские — цілком відповідала за змістом громіздкому і багаточленному монаршому титулові з рефреном «многихъ гд̇҇рствъ гд̇҇рь и облаадатель» і водночас відповідала практичним вимогам простоти, лаконічності та ясності. У московському ж політичному мовленні форма множини залишалася категорично неприйнятною, бо вона суперечила уявленням про єдиносутність централізованої держави. Таким чином, вживання форми множини «всѣхъ московских господарствах» у титульному написі московського плану недвозначно вказує на його немосковське походження.

Каліграфічне свiдчення

Незалежний і при цьому не менш переконливий аргумент на користь немосковського походження титульного напису криється в прикметнику «московских» та особливостях його написання.

У розпорядження російської науки план Москви потрапив у 1837 році — відбиток гравюри було виявлено серед паперів «Кабінета Петра Великого» у Кунсткамері. П'ять років по тому етнограф Іван Михайлович Снєгірьов (1793–1868) ввів його в публічний обіг, опублікувавши літографічну репродукцію та опис у своєму збiрнику Пам'ятники московської давнини. З усім тим, вважаючи, що він має справу з унікальним відбитком, І.М. Снегірьов назвав його на ім'я власника «Петровим кресленням».⁷ Усіх дослідників та авторів, хто відтоді звертався до цього плану, можна умовно віднести до двох груп. Одні, подібно до І.М. Снєгірьова, передавали титульний напис у такому вигляді, в якому, на їхню думку, їй належало бути, за своїм розумінням розкриваючи скорочення, виправляючи передбачувані огріхи та підганяючи текст під правила і звичаї мови пізніших епох. Інші докладали цілеспрямованих зусиль до того, щоб скрупульозно відтворити титульну. напис якомога ближче до оригіналу — точно так, як вони змогли його побачити та прочитати. На одностайну думку цих iнших, ударна голосна «О» у слові «московских» піддалася контракції або, інакше кажучи, була опущена: «моск[о]вских». Саме так прочитали титульний напис плану протоієрей Микола Олексійович Скворцов (1861–1917), академік-історик Михайло Миколайович Тихомиров (1893–1965), бібліограф та історик гравюри Сократ Олександрович Клепіков (1895–1978), архітектор Петро Ісаакович Гольденберг (1902–1971), збирач старовинних карт Андрій Леонідович Кусакін (1946–2020).

Справді, на перший погляд так воно і є: передня ніжка літери «К», витончено звиваючись, зустрічається з елегантно вигнутою назад гострокінцевою основою літери «С». Над утвореним таким чином точковим з'єднанням, ретельно виведена літера «В». Взяті разом ці три літери складають дворівневу лігатуру «КВС». Може здатися, що буква «О» і насправді пропущена.

⁷ Російською — «Петров чертёж». Вже сьогодні проф. В.С. Кусов витратив чимало сил, безуспішно намагаючись відвадити авторів — як популяризаторів, так і професійних істориків — від використання цієї назви, яку він справедливо вважав дивною та випадковою. Справді, назва на ім'я власника виправдана, коли мова йде про унікальний артефакт (як, наприклад, Хлудівський псалтир чи Лестерський кодекс), але ніяк не щодо розтиражованого відбитка гравюри. Не станемо надто суворо нарікати І.М. Снєгірьову за невдалу ідею з назвою. Той і сам невдовзі зрозумів, що погарячкував, і відмовився від цього. Пам'ятники московської давнини виходили окремими випусками, або зошитами протягом кількох років. Четвертий зошит з нарисом про стародавні креслення Москви, де цей план був названий володарським ім'ям «Петрове креслення», де цей план був названий володарським ім'ям «Петрове креслення», вийшов 1842 року. Вже в 1845 році в нарисі про Лобне місце, який був опублікований в 11-му зошиту, < автор просторово називає його «планом Москви, складеним за царювання Михайла Федоровича» (И.М. Снегиревъ. Памятники московской древности. Вып. 11. — Москва, 1845. С.352), а в перевиданні цього нарису, опублікованому в 1861 році, «Годуновським кресленням Москви» (И.М.Снегиревъ. Лобное мѣсто въ Москвѣ. // Чтенiя въ Императорскомъ обществѣ исторiи и древностей Россiйскихъ. — 1861. Кн.1. — Москва, 1861. С.3). Що стосується тих наших сучасників, які і сьогодні завзято продовжують називати план Геррітца Петровим кресленням, то серед них, ймовірно, багато хто просто не замислюється про предмет розмови, а в інших улесливість перед монаршим ім'ям бере гору над доказами розуму.

Щоб переконатися у зворотньому, читачеві потрібно лише навести курсор на зображення вище. Передня ніжка літери «К», витончено звиваючись, з'єднується з елегантно і симетрично зігнутою назад гострокінцевою основою літери «С», утворюючи при з'єднанні чудову у своїй досконалості омегу, або омъ: «КωВС»!⁸

⁸ Хотимский Д.А. Тайна завитка под буквой "Д". // Наука и жизнь №9, 2020. С.64–79. Первое краткое сообщение в Мат. XXXI Межд. науч. конф. по Вспомогательным историческим дисциплинам. — М., 2018. С.362–365.

У Росії петровська реформа 1708 року скасувала омъ у цивільному друку, що спричинило його забуття. Мабуть, вже І.М. Снєгірьов у 1842 році не знайшов омъ у титульному написі — інакше він, відтворюючи його в друкарському наборі допетровською кирилицею, неодмінно скористався літерою "ω". Дивно, що не помітив омегу і М.О. Скворцов — священик і історик церкви. А вже дослідникам радянського періоду вона й поготів не потрапила на очі.

Разом з тим, безвісний каліграф, який винайшов лігатуру «КωВС», був неабияким майстром. Омега — падчерка кириличної в'язі: у неї немає прямих вертикальних елементів — щогл, або штамбів, які служать основою для орнаменту. За винятком поєднання з літерою Т, отъ — Ѿ, — вона практично не утворює витончених лігатур. Тут же майстру вдалося використати саме округлі форми букв, щоб створити свій графічний шедевр.

Відповідно до принципу доказу методом reductio ad absurdum (від протилежного), припустимо, що автор ескізу жив і працював у Москві або був пов'язаний з московськими майстрами. У столиці, яка славилася своєю каліграфічною школою, його винахід — застосовний не будь-де, а в назві самого царюючого граду — мав би стрімко розійтися містом і світом, бути підхопленим конкурентами та колегами по цеху, потрапити у безліч написів та текстів. Однак цього не відбулося. Немає його ні в московських графічних роботах, ні в наукових працях, ні в підручниках з палеографії. Протягом більш ніж 400 років буква омъ у титульному написі плану Москви була непомітною, перебуваючи у всіх на очах...

Закони логіки змушують нас відкинути зроблене вище припущення і дійти висновку, що майстер, який склав ескіз титульного напису, не був москвичем і з московськими каліграфами не спілкувався.

Сучасною мовою роботу автора ескізу можна назвати тролінгом найвищого рівня. Чотири сторіччя тому він зміг створити щось таке, що москвичі, знайшовши, не прогаяли записати на свій рахунок, але при цьому він сховав непомітне на перший погляд свідчення, що розбиває їх претензії на авторство упень.

Аргументи на користь московського походження титульного напису

Порівняємо наведені вище свідчення з аргументами на користь московського походження ескізу титульного напису. Професор Гюнтер Шильдер, патріарх нідерландської історії картографії, який авторитетно заявив про існування російської оригіналу, складеного в 1597 за розпорядженням Бориса Годунова, посилається на роботу Сократа Олександровича Клепікова, до слів якого у нього є всі підстави ставитися з незаперечною повагою. Тому є вагома причина: С.О. Клепiков відомий у світі як найбільший радянський фахівець у галузі філіграней, а в історії картографії — як першовідкривач відбитків гравюр Геррітца в їхньому первісному стані 1613 року, а не в тому, зміненому, в якому їх відтворив у 1660-і роки Йоан Блау. Його Бібліографія друкованих планів Москви, яка вийшла в 1956 році — це перша спроба систематизації картографічних повідомлень про російську столицю, результат титанічної роботи автора в умовах обмеженого доступу до інформаційних ресурсів, особливо — іноземних.

Проте, звертаючись до книги Клепікова, ми виявляємо, що датування 1597 роком та атрибуція планів майстрам Бориса Годунова виконані Клепіковим не зовсім самостійно — ці висновки передбачає у вступній статті редактор книги академік М.М. Тихомиров. Плану Геррітца він присвячує чималу частину своєї статті, наводячи два аргументи на користь того, що напис зроблено саме москвичем:

Самі написи на плані, зроблені в'яззю і російським скорописом кінця XVI чи початку XVII століття, можуть бути вказівкою на російське, точніше, московське походження цих матеріалів. У цьому сенсі вкрай характерна назва плану, яка зроблена в'яззю: «царствающой град Москва начальной город «всѣхъ» московских государствах». Напис зроблений москвичем з характерними помилками (замість «въ всѣхъ» написано «всѣхъ») и і без ударних голосних (царствающой). Геррітс перегравував цю назву без жодних поправок.⁹

Ще один аргумент М.М. Тихомирова відомий нам не від першої особи, а за словами архітектора П.І. Гольденберга, який включив його у свою роботу про історичне планування Москви на додаток до двох викладених вище:

⁹Тихомиров М.Н. Предисловие. // Клепиков С.А. Библиография печатных планов города Москвы XVI–XIX веков. / Под редакцией и со вступительной статьей академика М.Н. Тихомирова. — Москва, 1956. С.4.

На думку академіка М.М. Тихомирова, обидва заголовки написані російською в'яззю кінця XVI - початку XVII ст. — немає довгих штамбів.¹⁰

¹⁰Гольденберг П.И. Петров чертеж Москвы как источник изучения ее планировки конца XVI – начала XVII века. // Археографический ежегодник за 1966 год. М., 1968. С. 59.

Абстрагуючись від академічного звання їхнього автора, оцінимо ці аргументи по суті. Нас чекає абсолютно приголомшливе відкриття. Видатний радянський історик-славіст та провідний фахівець по російській палеографії доводить свою точку зору положеннями, які насправді виявляються абсолютно неспроможними (простіше кажучи, городить відверті дурниці). Розглянемо його аргументи по порядку.

1. Характерні для москвича помилки

Покладаючи відповідальність за помилки на москвичів, академік М.М. Тихомиров рішуче розмежовується зі своїми попередниками. Помилки у титульному написі (не роз'яснивши, які саме) зауважив ще перший дослідник плану І.М. Снегірьов, нарікаючи, що вона «неправильно зображена чужинцем». Пізніше протоієрей М.О. Скворцов поставив «неправильності в написі» докори «граверові-іноземцю».

Спостереження про помилки у титульному написі цілком справедливе. Справа не обмежується синтаксичною незручністю, яку наголосив Тихомиров (і яку більш природно було б усунути не додаванням прийменника «въ всѣхъ господарствахъ», а використанням родового відмінка «всѣхъ господарствъ» замість мiсцевого). Є ще й граматичний промах — суфікс у першому слові слід написати через укъ, як і підправив І.М. Снєгіров у своєму прочитанні: «царствующою». А також є графічна нісенітниця в накресленні літери Ѣ. Проте у претензіях, що висуваються іноземному граверу, є явна упередженість. Людині, яка не володіє російською мовою і не знайомому з кирилицею, рядок каліграфічної в'язі представлявся швидше декоративним орнаментом, ніж текстом. Він може відповідати хіба що за дрібні графічні огрiхи, але не за синтаксичні чи орфографічні помилки. Останні по всій об'єктивності слід поставити майстру, який склав рукописний ескіз напису. Може здатися, що знявши незаслужену провину з чужинців, М.М. Тихомиров виявив шляхетність і відновив справедливість. Втім це лише видимість. Оголошувати ці помилки характерними саме для москвичів, як зробив він, а тим більше — приписувати їх компетентним москвичам, які зайняті складанням парадного столичного плану, — це абсолютно бездовідне cтвердження.

Наявність помилок у титульному написі тривіальним чином свідчить про те, що, по-перше, укладач його ескізу був погано навчений російській грамоті, а по-друге, він не мав коректора. Обидві ці обставини були б дуже малоймовірні, якби йшлося про майстрів, які працювали в московському приказі та виконували розпорядження царя. А притаманні вони могли бути, наприклад, майстру-одинаку, що працює поза межами Московської держави на замовлення людей, не знайомих із російською мовою.

Звернемося до зображення голосної в слові «всѣхъ». Знаючи напевно, що це має бути буква ять, «Ѣ», ми ковзаємо по ній поглядом, не помічаючи, що це зовсім не ять. Ніхто з дослідників досі не звертав уваги на графічні особливості знака — він виписаний з двома горизонтальними перекладинами замість однієї і з розімкнутою основою. Подібне самоуправство над ятем міг учинити лише сам автор ескізу напису. Напрошується припущення, що зображення літери «Ѣ» завдавало йому труднощів, бо вона не існувала або була маловживаною в його рідній мові.

Завдяки розімкнутій основі, знак виглядає як суперпозиція великої та малої форм кириличної літери герьв — Ћ и ћ. Найчастіше ця літера зустрічається у балканських текстах, але була виявлена і в новгородському графіті 12-го століття.¹¹ Сьогодні вона зберігається лише у сербській мові. Проте, говорити про південнослов'янське походження автора напису підстав немає: у всіх випадках свого вживання літера герьв позначала приголосний звук, та й незрозуміло, навіщо людині, знайомій з цією літерою, могло знадобитися поєднання в одному знаку її малої та великої форм.

Якщо відволіктися від розімкненості основи — що насправді не більше ніж пропуск одного короткого штриха, — то знак виглядає як лігатура з літерами «Ѣ» та «Т». Явна присутність елемента «Т» може бути пов'язана із західнослов'янським впливом: так, слово «всѣхъ» - по-польському wszystkich, по-словацьки všetkých. Проте форма верхньої перекладини літери «Т» з крапелькою, оберненою ліворуч, — наводить ще одне можливе пояснення. Не будучи впевненим у правильному накресленні літери «Ѣ», автор ескізу звернувся до надійного зразка — логограми, яка на компасній розi плану Кремля позначає південь і має латинську транслітерацію Lietne. (Щоб побачити розшифровку логограми у цій транслітерації, наведіть на неї курсор і послідовно натискайте мишкою.)

Забігаючи вперед, відзначимо і приймемо поки що без доказу, що чотири логорами сторін горизонту — це автентична робота, виконана російським майстром, але не москвичем зовсім, а мешканцем Двінської землі або Біломор'я, можливо, архангелогородцем. Шлях між Москвою та Амстердамом проходив через ці місця, і ймовірно в одну зі своїх поїздок хтось із кореспондентів Геррітца скопіював написані в'яззю російські назви сторін світла або ж придбав у місцевих жителів малюнок, рукопис або предмет прикладного призначення, де вони були зображені.

Маючи всі підстави ставитися до цих логограм з повною довірою, автор ескізу титульного напису виокремив із гріхом навпіл з логограми Lietne позначення літери ять (або поєднання «Ѣ» і «Т») і відтворив його у слові «всѣхъ». Розімкнуту основу в цьому випадку можна віднести як на рахунок гравера, так і на рахунок самого автора, якому, можливо, з двох малознайомих кириличних літер — «Ѣ» і «Ћ» та «Т» — частіше доводилося бачити на листі герьв. Звернемо нашу увагу на таку чудову обставину. Намагаючись ізолювати ять, автор видалив лівий наголос цієї літери, мабуть, прийнявши його за ніжку «Л», але зберіг несиметричну верхню перекладину зі зверненою ліворуч крапелькою. Тим часом в оригінальній логограмі саме ця крапелька, мабуть, і зображує «Л», тоді як ять з упором (або, умовно кажучи, йотований ять) являє собою лише один з чисельних графічних варіантів написання цієї літери. Додатковий лівий півштамб, в силу своєї прямолінійності та прямокутності, літеру «Л» зображати не може, але допомагає завершити всю композицію та зробити її гармонійною на вигляд. Таким чином, у зображення літери ять у слові «всѣхъ» затесалися навіть не одна, а цілих дві приголосних: «ЛѢТ». Цю цікаву помилку вже не пояснити західнослов'янською словоподібністю!

¹¹ Гиппиус А.А., Михеев С.М. Надписи-граффити церкви Благовещения на Городище: предварительный обзор. // Архитектурная археология. № 1. 2019. С. 35–54.

Як може бути пов'язане ставлення автора до літери ять з його походженням? Наслідуючи академіка А.І. Соболевського (1856–1929), зауважимо щодо московської світсько-ділової мови, що «Традиційне вживання та розрізнення букв е та ять було збережено великорусами XV–XVII ст.» У той же час у західноросійській мові (діловій мові Великого князівства Литовського) у 14–15 століттях ця різниця втрачається, і вже у 16 ​​столітті як рукописні грамоти, так і друкований Литовський статут 1588 «мають літеру ять лише в окремих випадках, як виняток, без жодної послідовності».¹² В наші дні Володимир Мякішев (Ягеллонський університет), який протягом багатьох років вивчає Литовські статути, підкріплює цю якісну оцінку кількісною: «У 78% фіксацій статутове вживання „ятя” виявляється правильним. При цьому питома вага обґрунтованих „ятевих” фіксацій на тлі варіантних прикладів e становить у середньому всього лише 2,6%».¹³ Таким чином, вигляд ятя навряд чи поставив би в глухий кут грамотного москвича, але з більшою ймовірністю міг би застати зненацька грамотного литвина, особливо не зайнятого безпосередньо канцелярською роботою.

¹² Соболевскiй А. И. Лекцiи по исторiи русскаго языка, Москва: Унив. Тип., 1907. С. 70–71.

¹³Мякишев В.П. Язык Литовского Статута 1588 года. Kraków 2008.

Як ми могли переконатися, у слові «всѣхъ» титульного напису замість літери ять використана лігатура «ЛѢТ», помилково запозичена в джерелі, що заслуговує на довіру. Цей промах, викликаний, мабуть, рідкістю використання літери та невпевненістю автора у її накресленні, свідчить про його ймовірну приналежность західноруському чи західнослов'янському, але не московському мовному середовищу.

2. Пропускання ударних голосних

Важко повірити, що зауваження про написання слів титульного напису "без ударних голосних" зроблено провідним палеографом країни. По-перше, узагальнення безнадійно шкутильгає: з ударною голосною в слові ми розібралися вище. Щодо слова то очевидно, що воно написано з навмисною контракцією, про що свідчить надрядковий знак — титло. Звичай використовувати підтилові скорочення у часто вживаних сакральних словах виник вже в грецькій та латинській мовах, і через них увійшов до слов'янських текстів — як глаголічних, так і кириличних.¹⁴ Вже перші друковані граматики церковно-слов'янської мови: Лаврентія Зізанія (1596) та Мелетія Смотрицького (1619)¹⁵ — формально закріплюють правила використання підтитлових скорочень. Застосовуються ці правила повсюдно, а не в одній лише Москві. Контракції могли піддаватися як ударні, і ненаголошені голосні, і навіть згодні. Сучасні словники підтилових скорочень містять кілька сотень слів.¹⁶ Саме під титлом відтворив слово «ц҃рствающої» протоієрей М.О. Скворцов.

¹⁴См. напр.: Успенский Б.А. О происхождении глаголицы. // Вопросы языкознания. 2005. №1. С.63-77.

¹⁵Лаврентий Зизаний. Грамматiка Словенска. — Вильна, 1596.

Мелетий Смотрицкий. Грамматікη славенския правилное сѵнтагма — Евье, 1619.

¹⁶Карага Ф. Словарь церковно­славянских слов под титлами: 250 наиболее часто встречающихся сокращений. — Мостар, 2016.

Тим часом, підтитлові скорочення в титульному написі справді заслуговують на окрему розмову. Таких скорочень чотири: одне з простим титлом і три з літерним слово-титлом (за назвою літери «С» у кирилиці). Зауважимо, що в обох У випадках використовується знак однієї і тієї ж форми, а буква «С» слово-титла вписана в рядок, а не винесена над рядком. Не станемо зупинятися цих особливостях, пославшись на свободу творчого самовираження майстра. Два скорочення зі слово-титлом пов'язані з назвою Москви і цілком виправдані з каліграфічного погляду — прибравши з дороги дві літери з звивами, «О» і «С», майстер отримує можливість сформувати щоглову лігатуру «МК». При цьому написання назви Москви під слово-титлом часто зустрічається і в інших відомих текстах. Пропусків букв воно не містить.

Із двома іншими скороченнями справа не така проста. Якщо слово "цар" московські переписувачі скорочували під простим титлом: , то слово «царство» і його похідні — переважно під слово-титлом: . У першому слові титульного напису майстер надає перевагу найпростішому скороченню. Може скластися враження, що він не довіряє своєму читачеві чи замовнику (а, можливо, самому собі?) в умінні розбирати скорочення та намагається зберегти приголосну, яка зазвичай виноситься з титлом над рядком. Але ще цікавіше те, як написано заключне слово титульного напису. Традиційне підтитлове скорочення, яке зустрічається повсюдно — . Сьогодні носій сучасної російської мови читає, не замислюючись, «государство» (держава), вважаючи що це древнє споконвічно-російське слово, похідне від щонайменше древнього «государь». Проте історія цих слів у російській мові зовсім не однозначна. У 1984 році угорський славіст Андраш Золтан висунув теорію, згідно з якою до середини 17-го століття в московській мові переважали форми «господар», «господарство», що прийшли з західноросійської мови і семантично сходили до латинських термінів dominus і dominium. На листі ці слова зустрічалися практично виключно у скороченому підтитловому написанні: , . Форми «государь» і «государство», які збігаються з ними за змістом, виникли у розмовному спілкуванні наприкінці 16 століття і в скороченому написанні виявилися невідмінними від своїх ранніх синонімів. Протягом наступного сторіччя ці розмовні форми поступово стали домінантними, а згодом єдино літературними. Сучасне уявлення про давнину цих форм пов'язане лише з довільним та необґрунтованим розкриттям підтитлових скорочень у пізніший час, що практикувалося як переписувачами літописів, так і професійними істориками.¹⁷ Теорія А. Золтана підтверджується даними філології — фонетичною фіксацією російських слів іноземцями, нумізматики — написами на монетах великокняжого та царського карбування, сфрагістики — монаршими титулами на їхніх печатках. Саме прагнення перевірити теорію А. Золтана спонукало автора цих рядків звернутися до заключного підтитлового скорочення на титульному написі 1613 року.¹⁸ Протягом 180 років російські дослідники незмінно прочитували його як «государствах». Але при уважному його вивченні не можна не звернути уваги на графічний елемент у формі гачка під підставою літери «Д», який виявляється зайвим у такому прочитанні. Це не може бути буква «С»: у гачка відсутня верхня щелепа, а нижня закінчується крапелькою, а не широким зрізом, як у чотирьох інших букв-близнюків на цьому ж рядку. Крім того, сама літера «С» вже виписана у верхній частині рядка під титлом. Щоправда, ця виносна «С» розгорнута в протилежний бік, але подібна вада можна зі спокійною совістю списати на гравера, котрому доводиться вирізати на мідній дошці дзеркальне відображення рукописного ескізу. Інше гіпотетичне призначення гачка — права висяча ніжка букви «Д» — виглядає ще більш невірогідним. Ця буква зустрічається в рядку тричі. У словах «град» і «город» наш каліграф зображує її по-спартанськи: у вигляді трикутника з прямим або злегка увігнутим лівим діагональним штрихом і без будь-яких висячих елементів. У своєму третьому явищі «Д» виглядає точно так само, і автору не було сенсу скорочувати її до піврядка лише для того, щоб потім заповнити порожній простір незграбною прикрасою. Судячи з титульного напису в цілому — його головне каліграфічне творіння, дозвільне прикрашання — явно не його стихія, а ось лігатури з відповідними елементами йому вдаються дуже добре. Залишається єдине резонне пояснення: гачок під основою літери «Д» — це права ніжка літери «П».

¹⁷Золтан А. К преды­стории русск. «государь». Studia Slavica. Т.29. 1983. С.71-100.
Висунута у статті теорія увійшла до дисертації, захищеної автором у МДУ у 1984 році, яка ще через 30 років була видана у вигляді книги:
Золтан А. Interslavica: Исследования по межславянским языковым и культурным контактам. М., 2014.

¹⁸Хотимский Д.А. Тайна завитка под буквой "Д". // Наука и жизнь №9, 2020.

Таким чином, бачимо, що залишаючись вірним своєму консервативному стилю, майстер винаходить нове підтитлове скорочення , зберігаючи у ньому дві літери, які у традиційному написанні піддаються контракції. Скорочення це безсумнівно слід розкривати як «господарства». Звив букви П незвичайний для кирилічної в'язі, але його можна пояснити впливом грецької літери π, права ніжка якої в скорописі має форму гачка. Можна також помітити, що своєю формою і крапелькою на кінці буква «П» практично повторює в дзеркальному відображенні букву «Л».

Підсумовуючи тему пропущених букв, підкреслимо, що у двох випадках із чотирьох укладач титульного напису використав спрощені підтитлові скорочення з меншою кількістю контракцій, ніж можна очікувати від майстра-каліграфа, працюючого у московському мовному середовищі. Понад те, у разі «господарствами» принципову роль грає не стільки використання цього західноросійського слова як такого, скільки нетрадиційна форма його підтитлового скорочення, інші приклади появи якого у московських джерелах автору цих рядків невідомі.

3. Немає довгих штамбів

Оскільки йдеться про специфічний аспект кирилічної в'язі, тут потрібний короткий відступ. У Росії найбільшим дослідником в'язі був В'ячеслав Миколайович Щепкін (1863-1920). Багато його праць зберігають значення і донині. Серед них - підручник палеографії, який вперше вийшов за життя і згодом неодноразово перевидавався¹⁹, а також спеціальний нарис, який містить 23 сторінки тексту та 17 аркушів графічних таблиць²⁰. Перу академіка М.М. Тихомирова теж належить підручник з палеографії. Текст, присвячений в'язі, який займає приблизно півсторінки, є конспективним викладом методів та спостережень В.М. Щепкіна.²¹

¹⁹Щепкинъ В.Н. Учебникъ русской палеографiи. — Москва: Общ. ист. и древн. Россiйскихъ, 1918<.
Переиздания:
Щепкин В.Н. Русская палеография. — Москва: Наука, 1967. — Mосква: Аспект-пресс, 1999.

²⁰Щепкинъ В.Н. Вязь. // Древности. Труды Императорсквго Московскаго археологическаго общества. Т. 20. — М., 1904. С.57-80. Табл.XXXIX-LV).

²¹Тихомиров М.Н., Муравьев А.В. Русская палеография. — 2 доп.изд. — М.: Высшая школа, 1982. C.51.

Повними, або високими штамбами В.М. Щепкін називає прямовисні випрямлення звивів та округлостей у таких літерах, як С, О, Ѡ. Згідно з його спостереженнями, використання повних штамбів (або прийом штамбування) вперше зустрічається в московському рукописному каліграфічному рядку 1587 року і поступово роздольно поширюється серед московських майстрів. До середини 17-го століття поняття московська в'язь і штамбова в'язь стають синонімами. Втім відсутність повних штамбів не дає жодної підстави ні для оголошення стилю рядка московським, ні віднесення його до кінця попереднього століття. Справа тут не в ретельності термінології та не в технічних деталях. В аргументі Тихомирова, переказаному П.І. Гольденбергом, міститься елементарна логічна помилка, відома ще з часів античності. Стосовно до в'язі вона полягає в тому, що якщо з наявності ознаки, прив'язаної до місця і часу, можна вивести прив'язку написи, то з відсутності ознаки не слід рівним рахунком нічого. У своїх роботах В.М. Щепкін наполегливо і багаторазово застерігав проти цієї самої помилки.

До детального розгляду загальних палеографічних властивостей титульного напису ми ще повернемося, з'ясувавши раніше негайні та відкладені наслідки позиції, зайнятої М.М. Тихомировим.

Роль редактора у складанні Бібліографії

Проаналізувавши аргументи М.М. Тихомирова і переконавшись у їх феєричній неспроможності, розглянемо, як вплинула позиція редактора Бібліографії на її зміст. В авторському вступі С.А.Клепіков формулює методологію бібліографічного опису планів Москви:

До кожного плану обов'язкові такі елементи: порядковий номер; рік видання; точний заголовок плану; укладач; гравер (художник, літограф); місце видання; видавець; поліграфічне підприємство.²²

²²Клепиков С.А. Библиография... С.7.

Автор Бібліографії бездоганно дотримується цієї методології протягом усієї книги — за єдиним винятком. План, вигравіюваний Гесселем Геррітцем на самому початку царювання Михайла Федоровича в 1613, він датує 1597 роком. Тут він явно слідує настановам М.М. Тихомирова про «можливість існування російського плану кінця XVI століття» і, ймовірно, іншим його інструкціям, які не увійшли до тексту редакторської вступної статті чи авторського введення. Проте, щоб штучно постаріти на півтора десятиліття виданий в 1613 план, одного припущення про існування російського оригіналу недостатньо. Таке трактування неодмінно вимагає пояснення, як унікальний московський урядовий манускрипт опинився в Амстердамі, а також ще одного припущення - про те, що Гессель Геррітц скористався цим манускриптом як готовим картографічним ескізом, виступивши таким чином лише як гравер, а не укладач плану. Перша обставина суперечить здоровому глузду, друге — традиціям Золотого віку нідерландської картографії, які на той час нараховували не менше ніж півстоліття. Обидва положення, ймовірно, підказані Тихомировим, і Клепіков повинен викручуватися, щоб виконати вимоги свого редактора. «Усі дослідники сходяться на тому, що в основі цих планів лежить російський оригінал, тобто. справжнє креслення, яке невідомими шляхами потрапило за кордон», — пише він, «доводячи» незрозуміле методом апеляції до більшості, і тут же підкріплює цю тезу неспроможним, як ми вже переконалися, твердженням свого наставника: «Цей висновок не викликає суперечок... і за зовнішньою ознакою наявності в'язі». Що стосується додаткового припущення, яке без будь-якого натяку на рукопис обґрунтувати нічим, то Клепіков вводить його, супроводжуючи зовсім невластивим своєму фактологічному стилю риторичним оборотом: "Думається, що Гессель Геррітс точно скопіював свої дошки з московського оригіналу."²³

²³Клепиков С.А. Библиография... С.14, 27.

Отже, завдання вирішене — план Геррітца постарів на 16 років. Але в чому полягала кінцева мета? Заради чого починалася ця спеціальна джерельна операція?

Близько дюжини планів Москви, виданих різними картографами у різних європейських містах у першій половині 17 століття, напрочуд схожі один одного. Їх поєднують тип зображення - перспективний план з висоти польоту дрону, розташування центру проектування, орієнтація, точність відображення окремих деталей та пропорції (причому, не завжди вірні!) окремих частин міста. Подібність планів настільки велике, що природно припустити, що вони мали спільне джерело. Найбільш ранній з цих планів був вигравіюваний в Аугсбурзі в 1610 році. Він присвячений польському королю Сигізмунду III і відомий з цієї причини як Сигізмундів план Москви. Підмінивши розмову про план Геррітца 1613 року, заснованому на матеріалах, зібраних у період царювання Бориса Годунова, розмовою про гіпотетичний московський оригінал 1597 року, складений за розпорядженням московського царя, і тезою про використання Геррітцем російського оригіналу без будь-яких змін, академік М.М. Тихомиров затвердив теорію пріоритету московських майстрів у складанні московських картографічних планів 17 століття. Більше того, він зумів зробити це руками С.А. Клепікова, чия репутація об'єктивного та скрупульозного дослідника не викликала сумнівів у світі, завдяки чому ця теорія укоренілася та за кордоном.

Що міг протиставити С.А. Клепіков, економіст і бібліограф, який свого часу через обставини не отримав диплома про вищу освіту, своєму могутньому редактору академіку М.М. Тихомирову? Він відповів скромним і здавалося б невинним, але багато пояснюючим виразом вдячності:

«Особливу подяку приносить автор академіку М.М. Тихомирову, який люб'язно взяв на себе працю по керівництву та редагуванню справжньої роботи, та забезпечив її вступною статтею.»²⁴

Що ж, для нас сьогодні виявилося не так уже й важко визначити, де саме рукою Сократа Олександровича Клепікова керував Михайло Миколайович Тихомиров.

²⁴Клепиков С.А. Библиография... С.8. Виділено мною - Д.Х.

Післядія

Ідеї Тихомирова, нав'язані науковому співтовариству за допомогою Бібліографії Клепікова, надали російській історії картографії ведмежу послугу. Їх плодом стали марно витрачені зусилля багатьох дослідників.

Як на встановлений факт посилається на датування та атрибуцію плану Москви, зазначені з підказки М.М. Тихомирова С.А. Клепиковим, історик Далекого Сходу та історик картографії Борис Петрович Польовий (1918–2002) у своїй ключовій роботі про проблему Великого креслення.²⁵ У цьому він ставить собі цілком обгрунтовану завдання з'ясувати мету створення плану. На щастя, це завдання є другорядним для цілей його статті. Здогад Б.П. Польового, яка представляється йому несуперечливим, у тому, що у словах Книги Великому кресленню (КВК): «у кресленні написаний спочатку Царствующий град Москва» — йдеться саме про рукописний оригінал, що ліг в основу плану Гесселя Геррітца. Автор цієї публікації не береться обговорювати властивості неіснуючих сутностей, до яких належить Велике креслення, але щодо несуперечності припущення пропонує звернути увагу на фразеологічні та орфографічні особливості титульного напису, які були зазначені вище. Взявши для порівняння список КВК із зборів Ундольського, яким користувався Б.П. Польовий, легко переконатися: по-перше, вираз em>Московское государство зустрічається у списку виключно в однині (у п'яти випадках з п'яти), а по-друге, причастя царствуючої пишеться виключно через -ую- (одинадцять випадків з одинадцяти), при цьому форма називного відмінка написана із закінченням -ей. Зауважимо, що відмова від припущення про зв'язок плану Москви Геррітца з Великим кресленням не впливає на найважливіший висновок статті Б.П. Польового: Велике креслення — це комплекс різних креслень, головним чином колійних креслень шляхів та окремих річок, а не одне зведене креслення гігантського розміру.

²⁵Полевой Б.П. Сибирская картография XVII в. и проблема Большого чертежа // Страны и народы Востока. Вып. XVIII. Москва, 1976. С. 217–227.

Фахівцям суміжних галузей, які не мають жодного відношення до історії картографії, тихомировська індульгенція дає привід до нестримного польоту фантазії. Так, у Пам'ятниках архітектури Москви²⁶ «російський оригінал» плану обертається «російськими оригіналами», які численність дозволяє укласти, що «плани складалися і виконувались, очевидно, експертами на рівні європейської картографії на той час під керівництвом приказних дяків». Компілюючи різномасні джерела, які часто суперечать один одному, автори Пам'ятників залишають недосвідченого читача в переконанні, що серед паперів «Кабінета Петра Великого» у Кунсткамері було виявлено ранній рукописний оригінал плану Москви другої половини 1590-х років, а зовсім не один із багатьох сотень відбитків з голландської гравюри, надруковані в кінці 1660-х.

²⁶Памятники архитектуры Москвы. Кремль. Китай-город. Центральные площади. / Под ред. М.В. Посохина — Москва: Искусство, 1982. С.50.

При цьому самі Пам'ятки архітектури виявляються авторитетним джерелом «нових досліджень» та «переконливих доказів» для професійних істориків картографії.²⁷ «Петрове креслення» (тобто спочатку — відбиток гравюри, знайдений у 1837 році серед паперів Петра I і названий володарським ім'ям) професіонали датують 1597-1599 роками, план Кремля — ​​початком 17-го століття, і повідомляють, що "копії креслення та плану" (тобто, у тому числі копія Петрова креслення — sic!) 1613 року потрапили до Амстердама. При цьому ні доля оригіналу, ні спосіб виготовлення копій їх не цікавлять, але вони впевнені, що «заголовки та позначення країн світу, виконані слов'янською в'яззю», свідчать про старанність Гесселя Геррітца: «Очевидно, голландська картограф сумлінно слідував російському оригіналу».

²⁷Гольденберг, Л.А., Постников, А.В. Петровские геодезисты и первый печатный план Москвы — Москва: Недра, 1990 г. С.9–11. Книжка вийшла друком вже після смерті Л.А. Гольденберга. Щоб уникнути непорозумінь, підкреслимо, що історик Леонід Аркадійович Гольденберг (1920–1989) і архітектор Петро Ісаакович Гольденберг (1902-1971) — дві різні людини.

Серед тих дослідників, хто був спроможний зберегти методологічну принциповість, назвемо географа та історика картографії Володимира Святославовича Кусова (1935-2009). У виданому під його науковою редакцією каталогу планів Москви зі зборів Російської державної бібліотеки²⁸ план Геррітца коректно датується 1613 роком і стоїть після Сигізмундового плану 1610 року. Але і В.С. Кусов поступається чарівності «годунівських картографів», повторюючи у низці своїх праць: «Вітчизняне походження протооригіналів обох карт очевидно, тому що є кілька написів, виконаних вигадливою російською в'яззю»²⁹.

²⁸Москва на старых картах (XVI – первая половина XX в.) Каталог планов Москвы. / Рос. гос. б-ка. — Москва, 1998. С.25.

²⁹Кусов В.С. История познания земель российских: книга для учителя. — Москва: Просвещение, 2002. С.24.

Автор вважає за необхідне віддати шану Петру Ісааковичу Гольденбергу. Вивчаючи історичне планування Москви, він, користуючись своїми професійними критеріями та методологією, дійшов висновку, що в основі плану 1613 лежало кілька графічних джерел, а не одне, і що його складання — «не одиничний акт, а процес і досить тривалий, під час якого креслення та експлікація доповнювалися». При цьому аргументи М.М. Тихомирова щодо нібито московського походження в'язі, мабуть, здалися йому не цілком переконливими. Проте для архітектора за професією та єврея за походженням в обстановці 1960-х років відкрито засумніватися у судженнях про російську історію, які були висловлені академіком-істориком на прізвище Тихомиров, означало б підставити під удар і себе, і своїх близьких. Але й промовчати він не міг. Зважаючи на все, П.І. Гольденберг викликав М.М. Тихомирова на розмову, під час якої отримав від нього ще один «переконливий» аргумент на користь московського походження титульного напису, а потім ретельно (навіть ретельніше, ніж сам М.М. Тихомиров) задокументував його висловлювання у статті, надавши робити висновки своїм майбутнім читачам: «Залишаючи докладне вивчення обрисів російських назв фахівцям...»

Палеографічний аналіз титульного напису

Оскільки за півстоліття, що минули з моменту виходу роботи П.І. Гольденберга, фахівців, готових докладно розглянути російські написи на планах Геррітца не знайшлося, заповнимо цю прогалину. Автор виступає тут лише як посередник, застосовуючи до титульного напису плану Москви методологію В.Н. Щепкіна.

Хоча насамперед кирилічна в'язь — це вид графічного мистецтва, вона може бути охарактеризована чисельно: показник в'язі — це відношення висоти до ширини простих двомачтових букв, таких як «Н» або «И». На російські землі в'язь проникає з Візантії наприкінці 14 століття. Для візантійської і ранньої російської в'язі характерний показник 2,5.³⁰ Згодом в'язь видозмінюється через винахід, запозичення та розповсюдження специфічних графічних прийомів, до яких серед інших належать нові форми окремих літер, їх взаємне розташування та з'єднання — лігатури. У другій половині 16 століття центр розвитку російської каліграфії переміщається до Москви, яка успадковує у цьому відношенні Новгороду та Пскову. Її прапором стає «блискуча школа Грозного»³¹. Творчість московських майстрів «школи Грозного» В.М. Щепкін ілюструє декількома прикладами, показник яких наближається до 7. Крім того, В.Н. Щепкін виділяє кілька особливих технічних прийомів, які характерні для великоросійських майстрів і які «набувають загального поширення під кінець XVI століття».³² Дивовижним осередком усіх чотирьох основних технічних прийомів, зазначених В.Н. Щепкіним, служить великий рядок з рукопису творів Максима Грека, що датується 1587 роком. Показник в'язі цього рядка приблизно дорівнює 6. Технічні прийоми такі:

³⁰Щепкин В.Н. Вязь. — С.66–67.

³¹Щепкин В.Н. Вязь. — С.72.

³²Щепкин В.Н. Вязь. — С.72–74.

З подальшим розвитком московської в'язі її показник зростає, досягаючи 10 і наближаючись до 12 у другій половині 17 століття. Багато таких рядків є скоріше криптографічними. головоломку, ніж текст. Деякі з них не прочитані досі.

Порівнюючи титульний напис московського плану з прикладами російської в'язі 17-го століття і навіть з московською в'яззю кінця 16-го століття, ми виявляємо, що напис цей виконаний у більш вільному, широкому стилі — показник його не перевищує скромного значення 3,5 у порівнянні зі значеннями показника в'язі між 6 та 7, характерними для «школи Грозного». Крім того в титульному рядку плану ми не знаходимо жодного з технічних прийомів, відомих московським майстрам як мінімум з 1578 року. Таким чином, згідно з палеографічною методологією В.М. Щепкіна, титульний рядок московського плану архаїчний з погляду московської каліграфії кінця 16 століття. Цей висновок випливає з одних лише загальних палеографічних міркувань, без урахування конкретних фразеологічних та каліграфічних обставин, розглянутих вище. Він служить свідченням на користь того, що напис була виконана поза межами Московської держави, хоча і не може бути однозначним і самодостатнім доказом цього факту. Разом з тим, ми ясно бачимо, що твердження академіка М.М. Тихомирова у тому, що палеографічний аналіз свідчить про виконання напису москвичем наприкінці 16-го або на початку 17-го століття, є хибним. А оскільки засумніватися у професійній компетенції історика, який, безперечно, був провідним радянським. фахівцем з російської палеографії, неможливо, ми змушені додати — свідомо хибним.

У працях з історії науки радянського періоду, зокрема з історії історичної науки, нерідко можна зустріти характеристики "догматизм", "замкненість", "підпорядкованість державним інтересам". Разом з тим, якщо йдеться про конкретну людину, то той чи інший історик ймовірно буде представлений як благородний борець за чистоту наукового знання, який протистоїть у міру своїх сил і можливостей державній машині. У діях Михайла Миколайовича Тихомирова в історії з титульним написом 1613 можна побачити прояви феномену, який не підпадаючи ні під одну з цих характеристик, продовжує діяти і в пострадянську епоху, і якому, незважаючи на його поширеність, явно не вистачає власного імені. Феномен цей можна назвати ангажованим невіглаством, і полягає він у загальних рисах у наступному. Вчений спеціаліст у гуманітарній науковій дисципліні, піднесений політичною владою на вершину професійної ієрархії (а то й просто представник державної влади, який назвався вченим), затверджує від імені науки точку зору, затребувану державною ідеологією, підкріплюючи її явно непридатними аргументами і перебуваючи у впевненості, що від професійної критики він надійно захищений цією самою політичною владою та авторитетом свого становища у ієрархії. Готовність професійної наукової спільноти піддатися навіюванню та сприйняти на віру будь-яку тезу, висловлену державною владою або навіть опосередковано від імені влади, його нездатність ефективно протистояти заангажованому невігластву можуть здатися безневинною російською культурною скріпою, але на практиці з них виростають куди трагічніші і жахливі наслідки, ніж фальсифікація походження пари нідерландських гравюр 17 століття.

Заключні зауваження

Час створення, що збігається з обранням на царство в Москві Михайла Романова, оформлення, що включає в себе російські написи і посвята новому цареві, очевидний поспіх у підготовці гравюрних дощок Гесселем Геррітцем, а також їх п'ятдесятирічні вилучення з комерційного картографічного друку наводять на думку про те, плани Москви та Кремля були спочатку задумані та виготовлені для представницьких цілей. Їхні відбитки були потрібні нідерландським торговим людям і дипломатам, які вели справи в Москві, для подарування молодому цареві і помітним постатям у московському уряді. Виявлення С.А. Клепіковим відбитків першого стану у Відділі рідкісних книг нинішньої Російської державної бібліотеки говорить про те, що принаймні один акт такого дарування успішно відбувся.

Важливо звернути увагу на те, що представницьке використання друкованих планів саме собою практично виключає їх гравірування по «російським оригіналам». Спроба подарувати московському уряду, що ревниво ставиться до своїх секретів, картографічні матеріали, по суті вкрадені у цього уряду, навряд чи призвела б до отримання нідерландськими купцями будь-яких торгових преференцій, але була б чревата прямо протилежним результатом.

На завершення статті представимо у вигляді тез несуперечливу гіпотезу про походження плану Москви та його титульного напису. Частина свідчень на користь цієї гіпотези була представлена вище. До більш докладному її розгляду, як і до аналізу кремлівського плану, автор розраховує повернутися найближчим часом.

Рукописні матеріали для планів Москви і Кремля, які вперше вигравіював і надрукував у 1613 році в Амстердамі Гессель Геррітц, протягом тривалого часу збирали члени нідерландської громади в Москві, які згодом доставили їх до Амстердама. Композиційне оформлення планів Москви та Кремля, включаючи численні кириличні написи російською, було безпосередньо пов'язане з наміром піднести їх відбитки в дар новообраному цареві та важливим особам у московському уряді. Російські назви, покладені основою цих написів, частково потрапили в руки Геррітца в оригінальній графічній формі, тобто були записані російськими людьми або ретельно скопійовані голландцями, а частково були фонетично задокументовані латиницею в Москві і потім звернені в графічні ескізи на кирилиці в Амстердамі за участю майстра або кількох майстрів західноруського (Велике князівство Литовське) або польського походження. Титульний напис плану Москви 1613 року було складено однім з цих майстрів в Амстердамі на замовлення Геррітца. Його текст практично повторює російською латинський титул Сигізмундового плану 1610 року.

Литература